Українські акценти в житті і творчості великого класика
 

«Я є загадкою для всіх», – колись так сам про себе написав Микола Гоголь. І справді, навіть через століття він залишається однією з найбільш магнетичних і загадкових постатей світової культури. Суперечки про природу гоголівського таланту тривали ще за життя письменника, й уже тоді вони не відзначалися одностайністю. Одні критики могли захоплюватися творчістю Гоголя, але з дистанцією ставилися до нього як до особистості. Інші – визнавали петербурзькі повісті та водночас не могли сприйняти його українських оповідань, всієї цієї миргородсько-сорочинсько-диканьської епопеї, що живе й донині.

Гоголь і Шевченко: зустріч на баштані

Дискусійним питанням залишається географічна і культурна приналежність Миколи Гоголя, уродженця полтавської землі, вихованця Ніжинської гімназії на Чернігівщині й відомого петербурзького літератора. Довкола цього аспекту зламано вже чимало списів і, вочевидь, ще не один спис буде зламано, що, зрештою, й не дивно, бо за великих завжди тривають подібні «битви» зі спокусливим і нездоланним бажанням сказати сакраментальну фразу: «Він – наш, він – не їхній». Росіяни вважають його своїм Ніколаєм Васільєвічем, українці – своїм Миколою Васильовичем. Але обидва народи мають до письменника деякі, сказати б, претензії. З одного боку, Гоголь писав російською мовою, але зберігав у своєму письмі типово українську фольклорно-міфологічну модель і  національну картину світу. З іншого – в української аудиторії, особливо з консервативних патріотичних середовищ, викликає застереження саме цей мовний аспект. Мовляв, український письменник повинен писати українською мовою, а не так, як це робив Микола Гоголь: писав російською з використанням українізмів («вареники», «хлопцы», «черевички»), чим завдавав великої шкоди українській мові. На думку сучасного письменника Василя Шкляра, це посприяло тому, що українську стали вважати діалектом російської.

Цікавий нюанс, що інший вітчизняний геній, Тарас Шевченко, який теж писав малу прозу і щоденник російською мовою та більшу частину життя провів поза межами батьківщини (в Петербурзі чи на Кос-Аралі), вважається українським письменником і має українську «прописку». Як, до речі, ще один полтавський петербуржець Євген Гребінка, автор романтичних українських повістей і всесвітньовідомого романсу «Очи черные». Чомусь щодо них особливих питань немає: і Шевченко, і Гребінка занесені в підручники з української літератури, тоді як Гоголь фігурує на сторінках підручників з літератури російської. За словами публіциста Євгена Сверстюка, Тарас Шевченко і Микола Гоголь походять з однієї релігійної і культурної традиції середньовічної містерії та вертепної драми, в основі якої христоцентрична тема. Отже, можна припустити, що обидва митці – це духовні брати, які ніколи не зустрічалися, принаймні, реальних підтверджень цього факту немає. Утім, на Полтавщині живе легенда про спілкування двох класиків. Мовляв, Шевченко їхав із Миргорода на Решетилівку і зустрів дорогою Гоголя, який ішов пішки з одного села в інше. Побачившись на баштані, письменники розговорились і поїли разом кавунів.

Після фантастичного успіху «Енеїди» Івана Котляревського, яка породила в Петербурзі моду на все українське, в різний спосіб, але в одному напрямку діяли Микола Гоголь і Тарас Шевченко, котрі пробудили і навернули до українства тисячі людей. Зокрема полтавський художник Михайло Онацько, прочитавши в дитинстві «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», був переконаний, що цей твір списаний з життя його рідного села, в якому жили Оксана, коваль Вакула, Солоха, чорти і відьми. Саме під упливом творчості геніального літератора, тоді ще хлопець захопився малярством.

– Перечитавши Гоголя у зрілому віці, я зрозумів, що то справді поезія нашого українського села, наших традицій і нашої історії, – каже пан Михайло. – Для мене все це дуже близьке, тому що я виріс у селі, колядував, щедрував, носив вечерю, ходив до церкви, брав участь у весіллях, на яких гуляло все село. І всі ці сільські дійства я потім переніс на полотно. Коли малюю картини за творами Гоголя, згадую своїх односельців: вусатих, чубатих, розумних дідів, які вміють видумувати пригоди. Мені це легко робиться, бо ллється, як пісня.

Творець національного міфу

Відомий приклад з історії – випадок з академіком Сергієм Єфремовим, автором книги «Історія українського письменства», який у дитинстві прочитав із захопленням «Тараса Бульбу». Повість написана, звісно, російською мовою, проте вона настільки просякнута українським духом, що майбутній академік не звернув уваги на формальну поверхню тексту і саме тоді зробив свідомий вибір на користь українства. Як зазначає культуролог Вадим Скуратівський, українці отримали російськомовне дзеркало своєї власної історії – від героїки доби бароко до упослідженого буття ХІХ століття. Краса і сила образів, втілених у «Тарасі Бульбі», вплинули не лише на українського читача, в ментальності якого збережені козацькі архетипи, а й на справді велику російську літературу.

За словами кримського літературознавця-пушкініста Володимира Казаріна, саме «Тарас Бульба» дав поштовх до появи у російській літературі героїчного начала, котрого раніше у чітких і завершених формах не було. Розповідають, що образ легендарного козака Бульби, Микола Гоголь вивів із свого прапрадіда Остапа Гоголя, який служив у війську Богдана Хмельницького. Письменник також міг похвалитися славетним родоводом, в якому значаться прізвища Мазепи, Полуботка і Палія. Історичні джерела, спогади сучасників, листування свідчать, що Гоголь абсолютно органічно належав до української культури, а не захопився українством у Петербурзі, як дехто вважає.

– Щоб припинити цю дискусію і підкреслити українську місію Гоголя, починаючи з дитинства, я подаю п’єсу батька Гоголя, звісна річ, українською мовою. Авторитетні джерела свідчать про те, що Микола Гоголь ставив вистави батька і сам грав у них. Такий підхід знімає всі застереження щодо атмосфери його виховання, – переконує автор наукового дослідження «Український романтик Микола Гоголь» Микола Томенко. – Для нас надзвичайно важливо подивитися на змістовні параметри того, що Гоголь писав, а не дебатувати щодо формального боку. На моє глибоке переконання, у першій половині ХІХ століття Микола Гоголь у Петербурзі сформував російською мовою найбільш емоційний, романтичний, красивий національний міф про українців.

Микола Гоголь ніколи демонстративно не підкреслював, але й не приховував своєї національності, на відміну від багатьох земляків-українців, які, приїхавши до Петербурга з вірнопідданським завзяттям намагалися по-швидше асимілюватися з великоросами. До речі, закордоном митець, зупиняючись у готелях, писав своє прізвище за українською транскрипцією Hohol (Гоголь), а не за російською – Gogol (Ґоґоль).  Доволі промовистими є приклади поведінки письменника, який відвідуючи різноманітні світські заходи, неохоче спілкувався з присутніми, вдавав, що перебуває в задумі, або йшов десь собі. Тобто був людиною, м’яко кажучи, не надто відкритою до спілкування (і це попри те, що він дружив з поетами Олександром Пушкіним і Василем Жуковським).

Але поведінка замкнутого Миколи Гоголя разюче змінювалася, коли йому траплявся співрозмовник з України. З ним письменник міг проговорити весь вечір, сиплячи дотепами й анекдотами «не для друку». Гоголь не соромився бути собою, бути українцем, співати українські пісні й товаришувати з петербурзькими українцям, хоч і здогадувався, що це не додає йому авторитету в очах імперської аристократії, яка спостерігала за дивацтвами «хохлів» з глузливою посмішкою чи зі зневагою. І вже тому письменник був для росіян «не зовсім своїм». До слова, амбівалентність постаті Миколи Гоголя у цікавий мистецький спосіб відображена на ювілейній монеті, яку 2009 р. випустив Національний банк України. На ній митець зображений у традиційній накидці, під якою одягнута вишиванка.

– Наше надзавдання полягало у тому, щоб показати своє бачення письменника, відштовхнутися від формального образу, щоб іще була якась ідея, думка. Під накидкою Гоголя знаходиться щира українська душа, яка виражена у вишиванці, – каже художник Володимир Таран, який працював над створенням монети.

Однак не слід забувати, наскільки вагомим був внесок Миколи Гоголя в російську літературу, який повернув її до глибоких духовних цінностей, здійснивши, таким чином, світоглядний і культурний переворот. Спочатку не всі зрозуміли Гоголя, хоча потім його ідеї підхопили видатні майстри слова – Лев Толстой, Федір Достоєвський і особливо Михайло Булгаков, творчість якого неможливо розгадати без знання гоголівського контексту. Культуролог Вадим Скуратівський вважає, що Гоголь створив новий варіант російської літератури, який дивовижним чином поєднав жорсткий реалізм і елементи того, що пізніше назвуть сюрреалізмом і авангардом. Досі вплив автора відчувається в російській літературі там, де вона хоче працювати всерйоз. Крім того, Гоголь створив новий формат російської драматургії, починаючи від «Ревізора». Окрема історія – вплив письменника на латиноамериканську літературу магічного реалізму ХХ століття, чільні представники якої, зокрема, й славетний Габріель Гарсіа Маркес, абсолютно чітко вказують на витоки. Отож, Україна має пишатися тим, що дала світові такого геніального митця, як Микола Гоголь, і не нехтувати його творчістю, бо написане ним – надто коштовна річ, щоб нею легко розкидатися.